29.04.2012 - 18:24

Йосип Вінський“По їхнім плодам пізнаєте їх”
Євангеліє від Матвія

     Сумні і кумедні часи насуваються на Україну. Ще вчора скоробагатьки не могли показати й на карті, де в них водиться народ, а сьогодні вони заголосили про нужденне життя людей. І кинулися обіцяти допомогу, а вже в обіцянках відвели душу. Що тільки не з’явиться у скривджених і знедолених! Локшина, олія, кілька в томаті, гречка, асфальт до церкви, в лікарнях – холодильники, у ветеранів – приставки для цифрового телебачення, у дитсадках – машини для прання, одним словом, всім по потребам. Чому такий поспіх? В жовтні – виборчі жнива, тож треба “засіяти” мізки виборців, щоб знали, хто їх годувальники. Бо чом би й ні? Грошей в панів без ліку, а як повернути витрати, їх вчити не треба – вони ж народ і обібрали. До того ж олігархи – хлопці не прості, зосліпу вкладатися не будуть. Тут стратегія! Спочатку обробка свідомості, потім – “благодійні” подачки. Суть одна: повна зневага до людей, тупа і хамовита логіка – «Ми вас, за ваші ж гроші купимо». Зараз людям вбивають в голову, що є тільки дві сили, які взмозі поліпшити їхнє становище. Чубляться молодці на всю країну. Мета публічних сутичок – нагнати таку хвилю, щоб і думки не виникало, що існують лідери, які захист інтересів трудящих почали не вчора, а виривають по окрайцю права для простих людей вже з два десятка років, вимагаючи від влади безкоштовне навчання, доступну медицину, справедливу оплату праці, пристойну пенсію, гідну старість. Для них така позиція не виборчий PR, а суть політичної позиції, сенс життя.

     Тож сьогодні моя розмова із знаним політиком, одним із найкращих державних управлінців, Йосипом Вінським.

     Питання. Доведено: бізнесмени, що мають мільйони, або й мільярди гривень, йдуть до парламенту не для того, щоб покращити долю звичайного українця. Вони пнуться туди за грошима. І ділять бюджет, як Попандопуло трофеї: “ето мінє, ето мінє і ето тоже мінє”. До чого там люди?! Чи можуть глитаї інакше? Як Ви думаєте, Йосипе Вікентійовичу?

     Ні, не можуть. Ніде і ніколи не було і не буде країни, де капітал у владі помічав би звичайних людей. Це казочка, що багаті поділяться з бідними. Доки в уряді правлять мільярдери, чи їх призначенці, а закони в парламенті приймають 300 мільйонерів, ніяких змін на краще не буде! Від себе, як то кажуть, гребе тільки дурна курка. А олігархи не дурні. Їхні гроші – за морем, їхні діти вчаться і працюють за кордоном, лікується і ніжиться “еліта” в далеких краях.

     Нащо ж тоді їм Україна? А тільки тут можна так безкарно грабувати народ і державу. Але вони знають – на старих байках можна й програти. І вигадують свіжі. Сьогодні це “пісня” про нові обличчя в політиці. Мовляв, прийдуть в Раду нові люди і все для нас зроблять як слід. Брехня! І “пацани” їхні того ж “засолу”, і самі вони ті ж. Як зводили рай для “своїх”, грабуючи нас, так і продовжують звичне. Висновок? Не можна вовка призначати на вівчарню, лисицю – на пташник, – щоб ці здирники нам нині не говорили. Та й взагалі: не вірте тим, хто вам щось обіцяє в рік виборів. Запитайте їх краще: де вони були п’ять, десять, чи двадцять років тому? Поцікавтесь предметно: що вони весь цей час робили? Не для себе – для людей. Бо у них в ходу зараз ще й така “заморочка”: “Ми прийшли в політику з бізнесу, вже заможні, і можемо тепер піднімати з колін всю країну”. Це блеф. Такого не буває. Гроші йдуть за грошима і Рада для них – пульт управління бізнесом. Бізнесмени в українській владі не перестають займатись бізнесом. Саме тому зала Верховної Ради напівпуста.

     Питання. Часто людям навіюють, що інших політиків в Україні немає. Мовляв, всі одним миром мазані, і кращих за них (бо вони вже накрались) просто не існує. Чи це так?

     Це найпідступніше лукавство “фаворитів”. Небезпечне і точно розраховане. Бо справжні політики є.

     Правда їх щороку стає менше і менше. Особливо в парламенті. Порівняйте, наприклад, соціальний та фаховий стан парламенту України та Швеції і ви отримаєте відповідь на питання, чому ми бідні, а вони багаті.

     Питання. Так, Ви праві. Коли ми бачимо як живуть деякі депутати, де вчаться та живуть їхні діти, коли ми бачимо життя так званих «дітей-мажорів», стає не по собі від того, як далекі від народу деякі його представники. Ви багато років в політиці. У Вас дорослі діти. Розкажіть про них.

     В мене двоє дорослих дітей. Син і дочка. Обоє отримали освіту в Україні. Син – інженер, спеціаліст з інформаційних технологій, працює на великому підприємстві на інженерній посаді. Дочка – спеціаліст з міжнародних економічних відносин, викладає в одному з київських університетів. Діти живуть і працюють у Києві.

     Питання. Йосипе Вікентійовичу, між журналістами ходять розмови, що Ви єдиний народний депутат в Україні, син якого проходив строкову службу в українському війську.

     Так, дійсно мій син проходив строкову службу в українській армії. В прикордонних військах. І навіть дослужився до сержанта. Я вважаю, що це нормально. Я категорично не сприймаю батьків, які дозволяють своїм дітям бути мажорами. Я не сприймаю тих політиків, які заробляють гроші в Україні, а будують рай своєї сім’ї за кордоном.

     Мої діти – обоє наймані працівники. Вони щоранку вирушають на роботу, бо власного бізнесу ні в мене, ні в моїх дітей немає.

     Питання. Йосипе Вікентійовичу, Ви один з небагатьох українських депутатів, які чесно і одномоментно продали свій бізнес. Ні у Вас, ні у членів Вашої сім’ї немає у власності ні підприємств, ні акцій. Так зробили одиниці. Чому Ви так вчинили?

     По-перше, це вимога закону та Конституції України. А я людина законослухняна.

     По-друге, більшість свого політичного життя, я був в опозиції до влади, часто дуже жорсткій. Зрозуміло, що коли у тебе немає «фабрик і заводів», то ти більш вільний у своїй політичній позиції, тому що у влади є менше можливостей тебе переслідувати.

     По-третє, я категорично проти того, щоб в парламенті чи Уряді працювали бізнесмени. Бізнес і влада, як на мене, повинні бути жорстко і однозначно розділені. Без цього подолати корупцію та тіньову економіку неможливо. Тож зрозуміло, що коли ти політично цього вимагаєш від інших, маєш подати приклад сам.

      Питання. Йосипе Вікентійовичу, готуючись до цієї зустрічі я мав розмову з Вашими земляками. Вони Вам вдячні за ту підтримку і допомогу, яку Ви їм надаєте протягом тривалого часу. Я думаю, не без Вашої допомоги Ваше рідне село було визнано кращим по благоустрою в області, а школа - кращою по благоустрою в районі?

     Знаєте, допомагають тим, хто цього хоче. На щастя і в моєму селі, і моїй школі керівниками працюють небайдужі і працьовиті люди. І я із задоволенням їм допомагаю. Мені особливо радісно не тільки від того, що моє село чи школа виглядають чепурно, а особливо від того, що в селі росте кількість дітей, що йдуть в садочок, а школа стала двічі кращою з незалежного опитування, та майже всі випускники стали студентами.

     Питання. Йосипе Вікентійовичу, Ви практично єдина людина, яка сама, виходячи зі своїх принципів, подавала у відставку з посади міністра та з посади першого секретаря Соціалістичної партії, що сформувала правлячу коаліцію. Тобто, для Вас ідейні засади, політична позиція більш важливі, ніж високі посади? Виглядає дивно, що на фоні тієї політичної корупції, яка процвітає в Україні, на фоні того, що за посади багато людей здатні заплатити (і платять) мільйони, є ще політики, які здатні не поступатись принципами і не боротись за місце біля «кормушки».

     Знаєте, такі кроки даються не просто. Як правило, платиш за це здоров’ям або втрачаєш серйозні владні чи політичні можливості.

     Зрозуміло, що я поступив так, як говорила мені моя совість, моя гідність. Але я щиро шкодую про те, що стратегічні помилки деяких лідерів відкинули Україну на багато років назад.

     Питання. Багато років я спостерігаю за Вами, як за політичним і державним діячем. Звертає на себе увагу Ваша генетична нездатність пристосовуватись та Ваша націленість на державницьку роботу й вболівання за добробут людей, особливо пенсіонерів. Пригадую Ваш коментар щодо мінімальної пенсії: «Коли в 1994 році соціалісти прийшли до парламенту, мінімальна пенсія була 5 доларів. А в 1998-му, в кінці скликання, вона вже стала 25 доларів. Тобто, підвищення відбулось в п’ять разів. Ми займаємось цим щодня!».

     Це було багато років назад. І це правда. Потім був ще один етап, коли при Л.Кучмі пенсії почали виплачувати із запізненням. А потім виявилось, що це можна легко вирішити. Я взагалі рахую, що треба порівнювати пенсії шляхом їх співставлення з європейськими. Але це може зробити тільки парламент та Уряд, який сформують партії, що сповідують ідеологію європейської соціал-демократії. Адже те, що вже зараз, не під вибори, а реально, можна і потрібно подвоїти пенсію – очевидно.

     Ціни у нас європейські, значить і зарплати, і пенсії мають неухильно наближатись до європейських. І наша робота в першому скликанні - це доказ тому, що при бажанні влади можна підняти пенсію до рівня Німеччини (а це мінімум 350 євро).

     Питання. Нам, журналістам, відомо, що Вінський терпіти не може балачок про те, що в Україні нічого путнього не зробиш. Ваша практика переконує: зміни на краще можливі. Вони з’являються саме тоді, коли хтось починає їх здійснювати. Це робили Ви на посаді Міністра транспорту і зв’язку, де отримали повноваження прямої дії, тобто можливість самостійно приймати значні рішення. Ви тоді на диво швидко розібрались в причинах галузевого занепаду і знайшли засоби зцілення – тієї ж “Укрзалізниці”, яка тоді стрімко летіла під укіс, бо її вміло тримали в режимі виснаження, підприємства банкрутіли, а олігархи мали скидки на вантажні перевезення до 70%. Ви цю гидку практику рішуче зламали. В результаті приріст доходів “Укрзалізниці” в 2008 році склав 11,7 мільярдів гривень! І вона вперше за 17 років закупила 55 локомотивів і 180 пасажирських вагонів – абсолютний рекорд придбань “УЗ”! 

     Це так. Мене ж більше радувало те, що підприємства Мінтрансзв’язку за темпами зростання ВВП обійшли в 2008 році країну в цілому в чотири рази і переказали в бюджет держави понад 14 мільярдів гривень. А це пенсії, зарплати, бюджетні соціальні програми. Міністерство повернуло під свій контроль цілу низку “заблукалих” заводів і виробничих структур. Про це мало хто знає, але ми завели на баланс державних підприємств сотні тисяч гектарів землі та майна на мільярди гривень. Лише за рахунок розриву фальшивих договорів про спільну діяльність та наведення порядку, чистий прибуток державних портів злетів у три рази! Середня зарплата по галузі за рік виросла на 35%. Цим я пишаюся особливо. Тому що більше ніж я, за роки незалежності, зарплату найманим працівникам по Мінтрансу не піднімав ніхто.

     Питання. А ще була зведена потужна дамба на каналі “Дунай–Чорне море”, а сам хід вперше став повноцінним – з осадом 5,85 метра і Україна отримала прямий вихід через Дунай в Європу по воді. Більше того, було запроваджено незнані в Україні недорогі авіалінії. В Крим, Одесу та Львів стали літати за 15 доларів. При Вас Мінтранс позбувся репутації “цвинтаря сподівань”. Здійснювались реконструкції аеропортів, відкривались швидкісні контрейлерні маршрути, множились пересувні відділення Укрпошти, стрімкими темпами впроваджувався єдиний електронний квиток, що крім зручності, вбивав білетну мафію, зводилося житло для фахівців галузі, були зліквідовані “шпарини” для махінацій, через які державні кошти опинялись в кишенях злодюг.

     Ви дійсно показали себе як потужний міністр. Але невже Ви не розуміли, що олігархи та транспортна мафія, в якої Ви за рік забрали п’ятнадцять мільярдів гривень і поклали до державної кишені, Вам цього не простять?

     Безумовно я знав, що навкруг мене плетуться інтриги і, безумовно, я розумів, що був для багатьох «неугодний». Але я сподівався, що Президент і Прем’єр бачать те, що я роблю для держави і мене підтримають. І коли ця підтримка була, робота йшла досить успішно.

     На жаль, конфлікт між Ю.Тимошенко та В.Ющенком, відсутність реальної більшості в парламенті завадили зробити все, що можна було б зробити.

     Але в мене є тверде і ключове переконання. Якщо в Україні вдасться сформувати команду чесних, професійних менеджерів (80-100 осіб), життя в державі за 2-3 роки можна покращити в рази.

     Питання. Та в цьому, здається, й найбільша проблема. Опозиція зараз не менше влади відчужена від людей, бо загрузла у передвиборчих схемах та чварах. Депутатам немає віри. Вони, у відчаї кажуть люди, то збивають нас своїми броньованими автомобілями, то полюють на нас в лісах, немов на звірів, то забороняють купатися в озерах і ловити рибу там, де ми відпочивали і рибалили з дитинства. Нас і наших дітей можуть нізащо затримати, а то й арештувати. В міліції безкарно катують і, трапляється, вбивають. Нашу працю використовують як рабську, бо жадібність “народних обранців” не має меж. Якщо заради особистої вигоди вони вже цькують одне одного, то чого варті для них беззахисні ми? Вони сидять в Раді по декілька термінів і їм не зрозуміти нашого життя…

     Знаєте, людям, мабуть, невтямки, але навіть останнє уявлення – лукава маніпуляція масовою свідомістю. Влада, з одного боку, жваво транслює переможні реляції про свою ефективність і успіхи, з іншого – активно поширює міф про безглуздість і марність парламенту, де роками сидять одні і ті ж. Це блеф! Насправді, завсідників Ради не більше 30 відсотків, більшість депутатів щоразу міняються. Інша справа, що корисного вони принесли людям? Адже не в тому річ, скільки часу вони там знаходяться, питання в іншому – хто ці обранці? Кого вони представляють? Яка в них програма дій і скільки в ній відведено простій людині. Питати треба не за стаж сидіння в Раді – за зроблене.

     Вже більше 4 років, як я склав повноваження народного депутата і мені болить дивитись на нашу Раду.

     Питання. В які ще пастки може втрапити громадськість, піддавшись помилковим настроям?

     Дуже шкідливою для вірної оцінки того, що відбувається в дійсності, є баєчка про благодать стабільності. Мовляв, найголовніше зараз – стабільність. Але я запитую: кому вона гарантується? Народу, чи тим, хто його обікрав, і продовжує грабувати далі? І що, зрештою, стабілізується – людські норми життя, чи соціальна патологія? Бо ілюзіоністи від політики невтомно постачають суспільству “ідеї” для обговорення в намаганні відволікти людей від реальності. Тоді й з’являються лозунги стабільності чи “розсудливої еволюції” на противагу загрозі людського бунту. Та що хорошого є, скажімо, в еволюції ракової пухлини? Тож відповідальним політикам не до лиця пустопорожня мовна еквілібристика, що отримала в народі влучну назву – “розводняк”, тим більше, з огляду на повсюдне і відверте зубожіння людей. Та і казки, на зразок того, що в Раду прийдуть “свіжі пацани” і все нам зроблять, як годиться – полова!

     Питання. Йосипе Вікентійовичу, насамкінець, зовсім просте питання: а що Вас найбільше турбує з тієї множини проблем, що посилюються з наближенням виборів?

     Втома й зневіра людей у власну значимість. Людям свідомо вбивають думку, що від них нічого не залежить. Що, зрештою, станеться, якщо хтось свій один голос обміняє на гроші? Станеться! І станеться найгірше – ми можемо втратити шанс – до того ж, надовго, на зміну курсу держави в бік соціальної справедливості, й такого устрою влади, на яке наш народ, бачить Бог, вповні заслуговує. Жовтневі вибори – це подія, яка стосується всіх, повною мірою залежить від кожного, і змарнувати можливість власноруч поліпшити своє життя було б гріхом незмірним.

Розмову вів Олександр Саква

Коментарі, залишені відвідувачами сайту

Поки що немає нічого.

Вибачте, коментування на разі закрито